Катя вперше потрапила до Америки у 19 років і одразу “захворіла” американською мрією. Тепер у неї своя юридична фірма і велика іммігрантська сім’я. CityDog.by розпитали, як це – не тільки вижити, але й досягти успіху.
– У 1997 році я вступала на факультет міжнародних відносин БДУ – факультету всього було чотири роки, до цього дипломатів готували в Москві в МДІМВ. Я вільно говорила англійською, тому обирала між міжнародними відносинами та міжнародним правом. Батьки сказали: “Дівчаток не беруть в дипломати. Іди на право, буде хоч якась прикладна спеціальність”. Я була слухняною донькою, тому так і зробила.
Вчитися мені подобалося, а ще я всюди намагалася влізти – після першого курсу з іноземними студентами-волонтерами робила заходи для дітей у білоруському таборі. Проект пройшов добре, і волонтерська організація направила нас з подружкою на міжнародний проект у Швейцарії.
Мені було 18 років. Взимку 1998 року ми проїхали автобусом Польщу, східну Німеччину, західну Німеччину, і це був такий шоковий eye opening: дивишся у вікно три дні не відриваючись – якість дороги змінюється, все навколо змінюється. Вийшли з автобуса в Цюріху. Будинки, гори, поїзд – все здавалося іграшковим.
Табір був присвячений правам жінок. Там був такий готель для жінок: відпочинок в Альпах, йога, лекції з прав людини. Готелем володіли дві пари феміністок-активісток.
Ми мали допомагати з проектом, але були взагалі не в темі прав жінок і секс-меншин. Вони нас запитують: “У вас в Білорусі є жінки, які живуть разом?” Ми кажемо: “Ні, напевно. Ми не бачили. Взагалі всі хочуть вийти заміж у 20 років”.
Про перший рік в Америці: “Вдома я жила з батьками, не вміла навіть свою білизну прати. І раптом ти вільна людина”
Коли ми повернулися, я знайшла в Мінську офіс ACCELS, спонсорований держдепартаментом США, – вони організовували програми обміну для студентів з країн СНД. Цей офіс закрили років через вісім як розсадник демократії.
Ми почали пробувати вступати. Моя найкраща подруга поїхала до університету в штаті Нью-Йорк за спонсорської підтримки Open Society Foundations Сороса, а я пройшла конкурс і виграла один рік обміну за програмою держдепартаменту США. Мене визначили на навчання в Державний університет штату Огайо.
Для цієї програми нам давали обмінну візу J1, і після закінчення навчання я зобов’язана була два роки прожити на батьківщині, будувати громадянське суспільство.
Про повернення на батьківщину: “Чого ти висовуєшся?”
Я повернулася до Білорусі у 2000 році – і пережила дуже сильний зворотний культурний шок. За цей час в БДУ ввели одіозні предмети – і викладачі, які все життя вчили історії КПРС, почали читати лекції з історії білоруських політичних партій і вчень. Я з ними сперечалася, вони бачили в мені ідеологічного ворога і навіть виганяли пару разів з аудиторії. Однокурсники на мене дивилися здивовано: чого ти висовуєшся?
Я була круглою відмінницею, коли повернулася на четвертий курс. Щоб скласти іспити, взяла конспекти у друзів і вивчила всі лекції, але мене “валили” – пішли четвірки. Я не сильно засмучувалася – вже вирішила, що закінчу п’ятий курс, отримаю диплом і поїду знову вчитися в США.
Професори з Огайського університету написали мені чудові рекомендації – я подала документи до магістратури London School of Economics, New York University на програму з прав людини, University of Michigan і в свій Ohio State University на трирічний стандартний юридичний диплом. Мене всюди взяли, але для іноземного студента отримати стипендію в юридичних школах або на МВА – це велика рідкість.
І ось я сиджу в Білорусі, не працюю, батьки отримують 200 доларів на місяць. І мені приходять запрошення: “Ми вас вітаємо – ви вступили! Навчання коштує 50 000 доларів на рік”. Яким чином? Можна було спробувати взяти позику в університеті, але я боялася – як я знайду роботу на студентській візі, без грін-карти, як буду віддавати ці гроші? Плюс треба на щось жити…
У Білорусі у мене було відчуття безвиході – у нашої сім’ї не було зв’язків. Ходиш по факультету, 5-й курс, висять оголошення: “Запрошуємо на роботу жінку-юриста, привабливу” – будеш каву носити. Хлопці казали: “А, ну так, для дівчини добре 100 доларів на місяць, а от хлопцеві треба як мінімум 200”.
У підсумку мій бойфренд сказав: приїжджай в Огайо, ми що-небудь придумаємо, знайдемо гроші на перший рік. Він сам дуже мотивований, теж іммігрант. Позичив у знайомих і поклав на банківський рахунок, щоб я пішла в консульство і подалася на студентську візу. Там запитали: чому якісь не дуже зрозумілі люди хочуть вам дати 25 000? Я з ходу наплела, що це знайомі моєї родини.
Через рік після мого приїзду ми одружилися – така ось історія емігрантської сім’ї: ми одні один у одного і один одному допомагаємо в усьому.
Перша практика: що робити з причетними до злочинів проти людяності?
Після другого року юридичної школи я шукала літню практику. Моя подруга-датчанка працювала в Міжнародному банку реконструкції та розвитку і дала мені імейли юридичного відділу. І я писала всім, писала. Потім поїхала до Вашингтона на весняні канікули – і вже дзвонила: “Я тут прямо за рогом – дайте мені перепустку в будівлю, поговоріть зі мною”.
Один юрист з цього відділу, з українським корінням, виявилося, раніше навчався разом з моєю улюбленою викладачкою міжнародного права. У мене були її рекомендації – і мене взяли.
На практиці я досліджувала тему виходу країн з кризи через Truth and Reconciliation Commissions. Розглядала історичні ситуації, які склалися після великих громадянських воєн, військових конфліктів: апартеїд в ПАР, геноцид в Руанді, диктаторські режими в Латинській Америці, люстрації після падіння режиму в НДР, Чехії та інших країнах Східної Європи.
Влада змінюється, скоєні злочини проти людяності, у людей праведний гнів – що робити з причетними? Після геноциду 1994 року в Руанді слухання транслювали по телебаченню – для всієї країни. Люди бачили тих, хто віддавав і виконував злочинні накази. У ПАР така комісія працювала десятки років.
Питання, які виникають: кого пробачити, кого ні, кого посадити і на скільки, чи дозволити чиновникам, які співпрацювали зі злочинним режимом, бути на державній службі або обмежити їхні права на працевлаштування…
Так було зроблено в НДР, коли відкрили архіви “Штазі” і оприлюднили їх, – і цього ніколи не було зроблено з архівами КДБ в Росії та Білорусі. Громадяни НДР могли піти в архів і знайти донос сусідів на свою сім’ю, подивитися, хто співпрацював з режимом, а хто ні.
Потерпілі хочуть права голосу. Потерпілі хочуть розповісти, що з ними сталося, як їх мучили, як їх вбивали і ґвалтували, вони хочуть, щоб нарешті почули їхню сторону. Потрібно дати їм цей рупор, задокументувати, щоб це стало частиною історичної спадщини. Моє дослідження показувало, які комісії були ефективними, а які провалилися і чому.
Як побудувати кар’єру юриста в США: “Потрібно ризикувати”
У перші кілька років в США у мене були класичні сни емігранта: я їду в мінському тролейбусі і розумію, що ніколи не повернуся в Америку, – прокидаюся в холодному поту. Багатьом після переїзду снилися схожі сни. Тут є відчуття особистої безпеки, впевненість, що виживеш, якщо будеш працювати. Це дає відчуття свободи.
Після юридичної школи мені пропонували йти на Junior Сonsultancy Program у World Bank розслідувати схеми відмивання грошей в Європі. Я подумала: у мене короткострокова робоча віза, програма закінчується через два роки – куди я піду без дозволу на роботу і традиційного досвіду в юрфірмі? Потрібно слухати своє серце, ризикувати.
Але я відгукнулася тоді на більш стандартну пропозицію від юридичної фірми у Філадельфії, яка займалася великими позовами між російськими та українськими олігархами. Отримала грін-карту. Ми вели великі справи в американських федеральних судах, в Лондоні і Парижі в арбітражних судах. Одного разу мені довелося допитувати як свідка головного прокурора України.
Чоловік працював інженером у Кремнієвій долині, поки я жила у Філадельфії, і в якийсь момент наполіг на моєму переїзді до Каліфорнії.
Там я вирішила відкрити свою міграційну практику – сама вже встигла оформити собі різні види віз, займалася робочими петиціями на минулій роботі. У США відкрити бізнес дуже просто, все онлайн, а якщо ти хочеш працювати як індивідуальний підприємець, навіть реєструвати нічого не потрібно. Оподаткування просте. Коли подаєш особисту декларацію, можеш зі свого загального доходу списувати бізнес-витрати.
У якийсь момент чоловікові набридло працювати інженером, і він пішов вчитися в Wharton Business School на MBA – в престижному університеті ти отримуєш не тільки диплом, але й хорошу мережу контактів, потім тобі допомагатимуть шукати роботу твої ж однокурсники.
Ми переїхали назад до Філадельфії. Я продовжувала займатися своїми імміграційними клієнтами. Ми тусувалися зі студентами з усього світу, їздили в організовані школою поїздки: студенти з Перу показували свою країну, японці – свою. У Південну Африку чоловік поїхав один – я була на сьомому місяці вагітності.
У Сіетл переїхали, коли Сергій після MBA працював в Amazon і попросив про переведення в штаб-квартиру. Мені подобається місцевий клімат: півроку дощ, але не холодно. Хочеш сніг – в годині їзди є лижний курорт, не хочеш – будь в місті. З травня по жовтень – ідеальна температура +20-25, не душно, не волого, як на Східному узбережжі або Середньому Заході.
У Сіетлі є кампуси найбільших IT-компаній: Microsoft, Amazon, Google, Facebook, штаб-квартири Starbucks і UPS. Після Амазону мій чоловік пішов працювати в Nordstrom, а нещодавно перейшов у Facebook.
Ми влаштувалися і ростимо дітей – їх вже троє. У Сіетлі я намагаюся допомагати жінкам-іммігранткам з СНД: багато хто переїжджає з чоловіками-програмістами, і їм непросто перебудуватися – освоїти мову, нову професію. У нас з подругами є група на тему кар’єрного росту для іммігрантів.
Будувати свій бізнес, коли ти мама малюків, непросто. Тому я намагаюся налагодити процеси: найняла помічників, у нас вдома живе няня. Якщо чесно оцінювати свої сили, не боятися запитати поради в інших і не сумувати, то багато чого можливо.
Як це – роками не бачити рідних: “Діти постійно запитують, чому ми не живемо в Білорусі”
– Я поїхала в 2002-му і після цього вперше побачилася з батьками тільки в 2006 році в Києві. Найважче було в перший і другий рік еміграції. Телефоную мамі щотижня, але іноді важко їм пояснити, через що ти тут проходиш. І їм важко дати тобі зрозуміти, що там у них відбувається.
Настільки різні реалії – якщо не робити цілеспрямованих зусиль, щоб часто спілкуватися і все розповідати, то віддаляєшся як людина, живеш тут своїми інтересами, цілями, своїми моментами.
Мені складно летіти з маленькими дітьми в іншу частину планети, батькам складно отримувати туристичну візу щороку, вони кажуть, що здоров’я вже не дозволяє летіти через океан. Я роками не бачу батьків, а вони не бачать, як я виховую дітей.
Мама прилітала до США три рази, тато – лише один: у 2009 році ми їм зробили тур по Каліфорнії та Аризоні. Мої американські діти постійно запитують: “Чому ми не живемо в Білорусі? Коли ми поїдемо до бабусі з дідусем?”
Як білорусу виїхати до США
Традиційно білоруси, які були мотивовані виїхати, грали в лотерею Green Card. Я навіть виграла її в 2005-му, але не отримала – був дуже високий порядковий номер. За лотереєю видають 50 000 грін-карт на рік, але сповіщають більше – тому що не знають, хто в підсумку пройде процес, подасться через консульство. Плюс ще члени сім’ї. В результаті нам не вистачило імміграційних віз в той рік.
У мене були клієнти-білоруси, які намагаються виходити зі своїм бізнесом на американський ринок, наприклад, продавати своє програмне забезпечення: придумали додаток – тепер спробуємо продати його Facebook або Amazon. Клієнти реєстрували бізнеси, приїжджали в Кремнієву долину як засновники американських компаній.
Якщо ви успішний підприємець або класний фахівець і у вас є запрошення на роботу або ви хочете організувати свій бізнес, то це моя спеціалізація.
Можна розглянути варіанти О-1А (віза для людей з видатними здібностями – в бізнесі, IT, науці, мистецтві, кіно, спорті та моді), H1B для професіоналів, які мають запрошення на роботу від американського роботодавця, або L1A – робоча віза і грін-карта для переведеного в США керівника компанії або менеджера. На грін-карту для обдарованих можна подаватися навіть без запрошення на роботу.
Отримати інтерв’ю на турвізу зараз дуже складно. У Мінську досі немає запису (сподіваємося, скоро відкриють), але можна спробувати записатися в Києві – щоправда, спочатку потрібно приїхати і сплатити консульський збір. У Варшаві черга на багато місяців вперед. Посольство в Москві скорочує штат – там політична проблема: з 12 травня вони взагалі не видаватимуть жодних віз, окрім дипломатичних або якщо є серйозні гуманітарні причини, питання життя і смерті.
Після того, як ви зарезервували дату на інтерв’ю, можна написати в консульство і пояснити терміновість поїздки – це може бути бізнес- або гуманітарна необхідність. Консульство може піти назустріч і змінити дату на більш близьку.
Для клієнтів, які отримували робочу візу для обдарованих, мені вдавалося пояснити консульствам, що потрібно їх пустити якнайшвидше: горить бізнес, вони не можуть зустрітися з інвесторами, виконати свої контрактні зобов’язання.
Були у мене і клієнти, які писали в консульство в Мінську півроку тому: я громадянка США, нещодавно народилася дитина – потрібно терміново викликати мою маму з Білорусі для допомоги. Комусь відмовляли, комусь йшли назустріч.
Джерело: CityDog.by